Верховний Суд оприлюднив на своїй сторінці у Facebook постанову від 9 листопада 2022 року у справі № 754/13893/19 (провадження № 61-737св22), згідно з якою позивач надав відповідачеві кошти для придбання земельної ділянки з метою перепродажу й отримання прибутку, який сторони мали намір поділити, про що згодом відповідач написав письмову розписку. Він не виконував зобов’язання протягом багатьох років, тому позивач просив суд стягнути заборгованість за договором позики.
Суд першої інстанції задовольнив позов, оскільки відсутність між сторонами правовідносин за договором позики не свідчить про відсутність у позивача права на повернення наданих відповідачеві грошових коштів. Доводи відповідача про невизначеність правової природи документа (розписки) суттєвого значення не мають, оскільки в ньому чітко та конкретно вказано, що він взяв у позивача кошти для зазначених цілей і надалі не виконав своїх зобов’язань.
Апеляційний суд скасував рішення районного суду, відмовив у задоволенні позову, мотивувавши це тим, що позивач вказував про набуття та збереження відповідачем грошових коштів на підставі, яка згодом відпала. Це свідчить про те, що позивач просив стягнути з відповідача кошти на підставі ст. 1212 ЦК України. Водночас між сторонами наявні правовідносини щодо провадження інвестиційної діяльності, але позивач не звертався до відповідача з вимогою про припинення чи розірвання зобов’язання, яке має інвестиційний характер, та не звертався до суду з відповідним позовом. А положення ст. 1212 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував постанову апеляційного суду, задовольнив позов, змінивши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, та зробив такі правові висновки.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі – non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium – принцип добросовісності (п. 6 ст. 3 ЦК України).
Перекваліфікація договору може мати місце, зокрема, за: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумачення змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непонайменованими.
Тлумачення змісту документа про отримання коштів свідчить про вчинення між сторонами непонайменованого договору щодо питання придбання та використання земельної ділянки.
Апеляційний суд не врахував, що якщо сторона, яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, що відповідає переданому майну (сплаченим коштам), і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України.
Очевидно, що дії відповідача, який отримав від позивача кошти для вирішення питання про придбання земельної ділянки, погодився її придбати, проте свого обов’язку не виконав і відмовляється повернути отримані кошти після відмови від договору, зробленої кредитором, суперечать його попередній поведінці (отриманню коштів та встановленню обов’язку придбати земельну ділянку) і є недобросовісними.
За таких обставин, з урахуванням того, що позивач відмовився від договору, а відповідач земельну ділянку не придбав, у відповідача існує обов’язок повернути отримані грошові кошти, а тому суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення про їх стягнення, хоча й не застосував ч. 3 ст. 6, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України.
